катя бабкіна

Катерина Бабкіна: “Я з іншого контексту”

У дитинстві хотіла бути ніким. Не хотіла працювати!
Остання прочитана книга: Роберт Капа «Slightly out of focus»
Остання переглянута кінострічка: «Одного разу в Ірландії»
Країна, в якій хотіла би жити: будь-яка, крім Росії, Білорусі, Північної Кореї.
Улюблена кухня: тайська та середземноморська.

Катерина Бабкіна – відома письменниця (прозаїк, поет) та сценарист. Авторка поетичних книг “Вогні святого Ельма” (Лілея-НВ, 2002), “Гірчиця” (Meridian Czernowitz, 2011), прозової – “Лілу після тебе” (Факт, 2008). Працює редактором в українському Esquire.  Родом із Івано-Франківська.

Кать, скажи, будь ласка, що стало приводом до написання Твоїх книг – це спадково чи все ж таки у житті була подія, яка найбільше вплинула на Тебе?

Не знаю і, напевно, ніхто не знає. Можливість писати – це ж така органічна можливість, як мати руку чи вухо, говорити, дихати; це просто спосіб моєї взаємодії зі світом. Я не можу сказати, що я не можу не робити це чи мушу робити це. Я пишу постійно. Якби я не писала книжок чи не працювала, як журналіст і колумніст, я б неминуче писала щось інше. Це те, що я роблю найкраще і те, що мені робити найприємніше. Це як їсти чи займатися сексом – такий набір базових способів існувати.

IMG_3855

У школі писалось щось?

Завжди. Не те, щоб в школі, а з того часу, коли мені дали олівець в руки чи, навіть, коли я навчилася складати слова до купки. Я складала вірші, історії й усім їх розповідала, видаючи за правду.

А як це переросло в поезію?

Це було все на купі й одразу. Формально усвідомлений перший вірш я написала в 2,5 роки, коли мене повезли на море, але відколи почала говорити – я римувала рядки про все, що бачу. Це все робиться само. Специфічний внутрішній слух, внутрішнє налаштування. Це не вибирають. Із 14 років я працювала у газеті «Світ молоді», писала туди репортажі, друкувала вірші там і в різних інших виданнях. Це не було потягом до слави чи самореалізації, просто часи були такі – ні в кого не було грошей, абсолютно в прямому сенсі, не було що їсти. Очевидно для мене це було непросто ще й тому, що більшість моїх однолітків не були аж в таких скрутних обставинах. Особливо, коли Ти підліток – це чинить на Тебе страшний тиск. Оскільки я писала ці вірші, історії та репортажі, то в якийсь момент мені прийшла думка занести це все діло в газету. Так і сталося. В результаті мені видали гроші. Мені видали стільки грошей, що я пішла і купила собі кросівки не на базарі, а в магазині, коло базару. Тоді це було суперкруто.

IMG_3772

Що стало причиною переїзду у столицю?

Я вступила туди вчитися на два факультети: журналістику та літературну творчість.

Після університету продовжила працювати у сфері журналістики?       

Я почала працювати із першого курсу у найрізноманітніших виданнях. Мені цікаво було спробувати різні технічні вигини того, що я можу. Практично із самого початку я працювала на радіо «Київ» – це було дуже якісне радіо з хорошою музикою та якісним програмним наповненням до того, як з’явився у житті нашої держави Казбек Бектурсунов. Спочатку я була редактором забезпечення ефіру, тобто писала новини, які читали ведучі і шукала різну цікаву інформацію.

Потім, тривалий час у мене там була своя передача – аудіоесеїстика. В принципі, формат, свідомо вкрадений мною із Прохаськової «ФМ Галичини». Справа в тім, що у мене є дуже інтимна історія, пов’язана з «Галичиною ФМ» – у дуже ніжному віці я не мала магнітофона, а мала тільки старий вбитий телевізор, який навіть не ловив ті канали по яких йшов «Беверлі Хілз» . І мама вирішила зробити мені подарунок: вона пішла на «п’яний базар» і купила старий, поюзаний приймач, такий маленький, такий кончений, такий вбитий. Оскільки він був кончений і вбитий, то замість модних ФМ, які я би чекала від нього він ловив тільки Радіо Вежа. Якось вночі, коли я лягала спати, то дуже тихенько включила його, і там починалася прем’єра якоїсь передачі. Тепер я добре знаю Тараса, його тексти, а тоді ні з того, ні з сього тобі тарасовим голосом починають читати вголос «Галичину ФМ». І я подумала: «От ні х.я собі». Чесне слово, так і подумала – настільки це було круто, настільки ні на що не схоже.

Окрім всього цього Ти виступаєш, як  сценарист.

У моєму випадку чудо, в якому полягає писання, відбувається одномоментно. Щось таке стається – і ти одразу знаєш, як виглядає історія, в яких локаціях вона відбувається, в якій стилістиці вона написана, чи це вірш, чи есей, чи роман. Це кусок мого світу, він сам себе генерує.

Наскільки я  розумію, писати Ти можеш в різних містах. Змалечку у Франківську, потім переїхавши навчатися у Київ – твориш і там.

Просто я завжди це роблю. (Сміється)

IMG_3788

У 2002 році вийшла Твоя перша збірка, що Ти відчувала?

Мені було дуже приємно. У мене була така масштабна презентація в театрі, де зараз кінотеатр Люм’єр, і це була культурна подія в житті міста, куди прийшли всі. Але я ніколи не сприймала її як щось наднеймовірне, і все що потім – теж. Писання – це не прагнення слав . Це просто дуже моє. Я буду робити це завжди.

Гроші ніколи не виступали мотиватором?

Гроші завжди для мене були мотиватором розумно чинити з тим, що Ти вже написав.

Якщо повернутися до Франківська, то у розмові Ти вживаєш «Ваш». Не ідентифікуєш себе із цим містом?

Чесно, ні. Я не ідентифікую себе із жодним місцем географічно. Напевно, я на тому етапі свого розвитку, коли ще дуже багато є чого побачити і пережити. Орієнтуюся на те, що Світ великий, але він весь мені доступний.

Якщо не ідентифікуєш себе із Франківськом і будь-яким іншим містом, то, певно, себе не ідентифікуєш із «Станіславським феноменом»?

Очевидно, що ні. Я думаю, на той момент, коли про мене почали щось чути, «станіславський феномен» – це була уже закінчена історія. “Плерома” була вже написана. Я дещо з іншого покоління, і ми трішки по-іншому сформовані. З іншого контексту, чи що.

IMG_3830

Остін Клеон в одній із своїх книг написав: «Напишіть музику, яку б самі слухали, напишіть книгу, яку б самі прочитали». З Твоїми книгами так?

Не те, щоб я читаю їх довгими зимовими вечорами, тому що є багато чужих книг, яких я ще не знаю, але момент, коли в голові закінчується нова книжка дуже кайфовий. Мені здається, писання для цього й робиться: для розваги-з-собою, і для підсумку якихось внутрішніх речей. Це не те, що ти робиш для когось. Це відбувається в першу чергу всередині, а вже робота з перекладання цього на папір – технічний момент.

Що надихає Тебе?

Все: життя, світ, міста, події, взаємини між людьми та історії, що відбуваються довкола.