софія андрухович2

Софія Андрухович: “Писання – одна із моїх життєвих справ”

У дитинстві хотіла бути письменником
Остання прочитана книга: Оксана Забужко  «Музей закинутих секретів»
Остання переглянута кінострічка: «Плем’я»
Улюблена кухня: я б себе не обмежувала однією кухнею. Просто добра їжа!
Країна, в якій хотіла б жити: Україна

Софія Андрухович – письменниця, публіцист та перекладач. Цієї осені, кожен охочий зміг насолодитися її новим романом про Станиславів – “Фелікс Австрія”.

Процес писання, для Вас, це щось органічне, природне чи, все ж таки, це робота?

Мені здається, не буває якихось речей дуже однотипних, тобто писання виникло дуже органічно, оскільки мій батько також письменник, і я з самого малку мала з кого брати приклад. Коли мене запитують, чи були у мене моменти, коли я мріяла стати кимось іншим, то я  розумію, що вони були, але дуже короткими. Переважно, з дитинства я завжди знала, що мрію писати, але не буває так, щоби щось давалося від природи чи від Бога і над цим не треба було працювати. Це таке поєднання, в якому постійно потрібно відшукувати баланс і ніколи не можна пустити це на самотік. Завжди повинна бути робота на собою: чи якась психологічна, чи моральна.

Тобто для Вас – це завжди  процес?

Так, який складається із дуже багатьох складників: явних і неявних. Це читання, дослідження певного матеріалу, це просто спілкування, подорожі, все що завгодно.

с1

Близько семи років Ви були у такій собі «літературній мовчанці». У 2007 році вийшла «Сьомга», цьогоріч – «Фелікс Австрія». За цей період внутрішньо Ви змінилися, переосмислили багато речей?

Змінилося дуже багато, хоча я залишилася собою, якою була завжди. Відбулося дорослішання, і, власне, своє заняття я прийняла свідомо. Якщо раніше воно було даністю, подарунком, який я не знала як цінувати, то за ці сім років я прожила різні моменти: і складніші, і піднесеніші, і прийняла писання як одну із своїх життєвих справ. Водночас навчилася не ставити її в центрі свого життя і не асоціювати з собою. Мені було б дуже прикро, якби моє ім’я асоціювалася тільки із писанням.

А з чим Ви б хотіли, щоб воно асоціювалося?

Будь-яка людина має набагато більше різних сторін, і її не варто асоціювати тільки з її професією, заняттям.

Що стало поштовхом для написання роману «Фелікс Австрія»?

Найчесніше, напевно, сказати, що якраз внутрішні пошуки і дослідження людської природи, спостереження за собою і вивчення якихось психологічних механізмів. Мене завжди цікавила психологія і внутрішній Світ людини. Я почала більше часу присвячувати внутрішньому дослідженню, яке відразу почало переходити у ширше розуміння людей.

Але чому саме Франківськ?

А це уже виникло, коли у мене з’явився сюжет та історія двох жінок, які перебувають між собою у тісних стосунках. Я зрозуміла, що цей сюжет буде дуже добре підкреслений такими історичними декораціями.

А чому, власне, не інший відтинок часу, чому саме ХІХ-ХХ ст?

З одного боку, це був досвід, який я вперше переживала – я ніколи не працювала з історичним матеріалом, тому дуже багато страхів: наскільки добре мені це вдасться, наскільки я впораюся з таким завданням. Тому я вирішила обрати спокійний час в історії, тобто час ще до Першої світової війни. З іншого боку, це було виправдано тим, що однією з головних ідей цієї книжки є події, які відбуваються всередині людини. Дуже часто вони є не менш бурхливими, ніж війни, те, що відбувається в реальному житті. Принаймні людина може так сприймати.

А що, власне, означає ця назва – «Фелікс Австрія»?

Це така довга історія, яку я дуже багато разів розповідала. Ця назва з’явилася випадково. Я почала роботу над романом у Кракові, де у мене була письменницька стипендія – Гауде де Полонія, і нас усіх стипендіатів поселили у такому великому бетонному готелі на околиці Кракова. Він зовсім не пасував до атмосфери роману і до того, як я собі уявляла перебування у Кракові, тому що це був такий спальний район, із багатоповерхівками, і цей готель, очевидно, був зведений за часів соцреалізму в Польщі, але він називався Фелікс. Виявилося, що був такий вислів, яким охарактеризували Австро-Угорську Імперію: «Тільки Ти, щаслива Австріє, укладаєш шлюби». Цей збіг здався мені дуже цікавим, але ще в той момент, коли я про нього довідалася, я не збиралася так називати книжку. Тобто, я про це навіть не замислювалася. Дуже часто сам сюжет, або ж герої, уже в процесі  диктують різні повороти.  Не завжди автор може бачити і розписати свій твір від початку до кінця і під час написання нічого не змінювати. Ця подорож може бути більш-менш несподіваною, але завжди якісь неочікувані речі трапляються. І у випадку із романом «Фелікс Австрія» було дуже багато несподіваних поворотів, які я не планувала. І хоч у мене від початку був цей план розписаний, але кілька разів разюче змінився. І десь посередині тексту з’явився  хлопчик, як раптом виявилося, що він дуже виправданий сюжетом, він був замислений, як епізодичний персонаж другого плану, але тут я зрозуміла, що мені доведеться взяти на передній план, трішки більше присвятити йому уваги тому, що цього вимагає текст. І хлопчик виник в такий несподіваний і містичний спосіб, з ним взагалі була пов’язана якась загадкова історія, і він не мав імені. Тобто невідомо ким були його батьки, він був пов’язаний із ілюзіоністом і з якимись цирковими виступами, і мені треба було придумати його ім’я. Тоді я згадала цю цитату і зрозуміла, що, власне, коли хлопчик з такого скрутного становища впадає у більш погідне середовище, то можна вважати, що йому пощастило, що життя врятоване. Й ім’я – Фелікс – дуже добре підходило під таку характеристику.

Головними героями роману виступають дві жінки – Аделя і Стефа. На скільки ці персонажі для Вас є реальними?

В момент писання вони для мене були дуже реальними і я про них думала так багато, що часом навіть більше, ніж про своїх близьких людей або друзів. Я з ними проводила весь час і розмірковувала над найменшими деталями їхнього характеру, поведінки, і всього, що з ними пов’язано.

Те, що Ви – жінка, письменниця, дало розуміння, що Ви правильно та вміло вжилися у ці жіночі ролі?

Я думаю, так. Мені здається, що тут немає ніякої моєї заслуги і нічого такого, над чим я спеціально працювала, але оскільки,  я жінка, то  можу зрозуміти і змоделювати вірогідно жіночий характер.

с4

Гадаєте, якби Ви були чоловіком, Вам би не вдалося у повній мірі вжитися у ці образи?

Я думаю, було б складніше. Зараз я багато думаю в цьому ключі про жіноче, чоловіче письмо, жіночі та чоловічі образи і розумію, що відмінностей дуже багато. Не те, щоби багато, відмінно практично все: різні способи міркування, будування речень та стилістики.

Як гадаєте, чим це спричинено?

Думаю, із будовою мозку і з тим, як він функціонує.

Вам б хотілося часом писати, як чоловік?

Власне, мені цікаво було б поекспериментувати з цим і дослідити серйозно, а не фантазувати, уявляти, а насправді наблизитися до чоловічого способу мислення.

То наступна книга буде від чоловіка?

Я не обіцяю. Я не знаю сама, але мені цікаво про це міркувати, думати над такими спробами та й просто над можливістю це зробити. Я думаю, в літературі є різні типи авторок, які писали наближено до чоловічого способу мислення і навпаки.

с2

На презентації, яка відбулася у Франківську, Ви сказали: «Як добре, що я у Франківську, нарешті хтось слухатиме його описи». Але для мене так було мало Франківська і так багато описів їжі. Франківськ у Вас асоціюється із якимись смачними наїдками?

Не так прямолінійно. Це теж була одна з особливостей продиктованих уже сюжетом і однією з головних героїнь. Так вийшло, що оскільки Стефа – служниця і вона весь Свій час приділяє тому, що дбає про побут та домашнє господарство, вона постійно готує і це її такий талант. І, з одного боку, Стефа є ідеалом людини, яка може в маленькій своїй справі досягнути високого рівня.

Але Стефа виступає не типовою служницею…

…власне, на цьому будується весь сюжет. Але, закінчуючи про їжу, скажу, що це було її щоденне, рутинне життя, то було виправдано продемонструвати цей процес. З іншого боку, в такий спосіб вона виявляла цю свою величезну любов, з якою асоціювалася, і Стефа не вміла в інший спосіб показати любов своїй подрузі, господині. Вона робила це за допомогою їжі. І ще одна лінія, їжа і Австро-Угорщина – це щось дуже пов’язане. Страви у Австро-Угорщині високо цінувалися. Добрі кухарі, якісь спеціалітети і вишукані страви.

У центрі роману лежить конфлікт, який виникає між головними героїнями. Гадаєте, на сучасному етапі, він  актуальний?

Не в такій гострі формі, але думаю, що легко можна знайти щось подібне. Я, взагалі, спостерігаючи за різними стосунками, власним контактом із людьми і способами спілкування, дійшла висновку, що відносини дуже рідко бувають, те, що називається, «нормальними». Вони і не мусять бути нормальними, адже завжди є нерівність – дві частинки пазлу і завжди щось складається нерівномірно, не так гладко, як ми собі це уявляємо.

Я знаю, що Ви працювали із багатьма матеріалами: монографіями, газетами, але наскільки це вигадана історія?

Ця історія вигадана майже повністю. Тобто, там є дуже багато детальок, які я почерпнула із літератури і з цих монографій, газет, але ці детальки, як окремі намистинки, між якими є сплетіння моїх фантазій.

То ми, певним чином, жили у Вашій фантазії?

Так. (Сміється)

с3

В одному інтерв’ю Ви сказали, що «Фелікс Австрія» – це найбільший Ваш доробок. Чи можна вважати цей роман найкращим, що Ви написали?

Я думаю, можна так сказати. Ця книжка написана уже більш відповідально, серйозно й усвідомлено. Я цілеспрямовано працювала і переживала її, але також не можна бути категоричними, бо, наприклад, «Сьомга» для мене важлива з іншого погляду і вона почала важливу трансформацію для мене. Те, що я зробила, написавши «Сьомгу», особисто для мене є точкою, від якої я відштовхнулася.

Давайте відійдемо певним чином від «Фелікс Австрія» і поговоримо про Вас. Чи є у Вас принципи у житті, якими Ви керуєтесь?

Таке широке запитання. Я дуже «гнучка» і не виставляю собі таких чітких рамок і законів. Будь-яка ситуація вимагає до себе спеціального підходу і не можна одразу поставити собі бар’єр, через який Ти не перейдеш. Але, скажімо, я вчуся розуміти будь-яку ситуацію і людину, не прив’язуючи до неї якийсь вирок.

Я думаю, це дуже притаманно українцям. Ми дуже часто робимо поспішні висновки про людей.

Думаю, не тільки українцям, а просто це як самозахист вмикається. Набагато простіше розташувати усіх за певними категоріями і мати чіткий орієнтир: з цим спілкуватися, а з цим – ні, про кого говорити хороші речі, а про кого – ні. Це простіше, але відкритіше і гнучкіше – спробувати зрозуміти.

с5

На завершення скажіть, що надихає у житті?

Абсолютно все. Для мене важливіше – усвідомлення. Надихати може будь-що, важливо бути тільки «увімкненим» у цей момент.