Processed with VSCOcam with f3 preset

Як за їжею, так за книгою

Мене навчила читати моя бабуся. ЇЇ звали Єфросинія, та всі називали її Рузя. Я не пам’ятаю книг із великими малюнками чи казок про принців. Моїм першим чтивом була книга, яку, дивним чином, я не дочитала до сих пір  – «Олюнька» Чайковського.

Та зв’язок із книгами, той інтимний, той, який триває до сьогодні, розпочався на другому курсі університету. І причиною цього стала книга Рея. Улюбленого Рея.

Я не їжджу без книг чи то на короткі відстані, чи далекі, я читаю стоячи і сидячи, в літаку і маршрутці, споживаючи їжу і слухаючи музику. Я читаю навіть тоді, коли намагаюся абстрагуватися від зовнішніх подразників, і в моменти емоційного піднесення.

Не знаю, хто привив мені любов до книг, але прожити день і не прочитати хоча б рядка – це виклик для власної совісті.

Гадаю, це – залежність. І, як справжній естетично арештований наркоман, я маю перелік речей, які ніколи не роблю з книгами. Ну от, не складаю їх на підлогу, або ж не загинаю кутики сторінок. Для мене все це збочення, бо книга – це щось більше, аніж сукупність листків із цікавим, або ж не дуже змістом. Це – Світ, яким в той чи інший момент я живу.

Отже, топ-5 речей, які я ніколи не роблю із книгами:

не позичаю

В якийсь момент, коли моя Санівська бібліотека почала худнути, я зрозуміла, що ділитися книгами не так вже і весело. Я із тих читців, хто прив’язується до них. Хто обліплює їх стікерами, робить помітки у блокноті та «обмацує їх думками вздовж і впоперек». Я досліджую книгу: встаю, засинаю, думаю про героїв, їхні вчинки, злюся, не розумію автора та живу. Живу тією історією.

Авторка книги «Клятва» Джоді Піколт каже, що писання – це «успішна шизофренія», що під час процесу вона плаче; що, доволі часто, герої її книг мають власні наміри; що вона знає їх краще, аніж реальну людину. А все тому, що Джоді вкладає в своїх героїв велику частину своєї душі.

Майкл Льюїс, автор книги «Людина, яка змінила все» (улюблена спортивна екранізація), має дві фізіологічні особливості під час писання: у нього пітніють долоні і він хіхікає.
На мить я уявила, як читаю якийсь епізод і чую сміх Майкла. Гадаю, це означає вжитися в книгу, чути голос автора.

Тому ділитися з кимось нею –  це неначе віддавати шмат душі, або ж дозволяти слухати ще комусь цей сміх, і, повірте, байдуже, що її повернення передбачене.

не читаю в голос

Гадаю, у дитинстві я частіше робила це. Ну гаразд, у дитинстві я робила це завжди. Кажуть, що читання вголос стимулює розвиток мозку та впливає на словниковий запас дитини. Та й до того, читач (akroates) старогрецькою мовою означає те саме, що і слухач.

Та я переконана, що є книги, кожне слово яких здається Тобі інтимністю. І Ти закутуєшся у коцик, заварюєш м’ятного чаю і, не помічаючи плинності часу, дочитуєш книжку до останньої крапки. Останньої емоційної крапки.

не обписую

Гадаю, це не функціонально. Ну от обпишу я бортик на тій чи іншій сторінці, а як його потім знайти? Я обліплюю цікаві для мене епізоди стікерами. Мій фетишизм полягає у тому, що колір стікера я обираю під колір палітурки. А от Альберто Мангель стверджує, що «нотатки на берегах – ознака ідеального читача». Певно, чемно буде сказати, що це питання особистої естетки, як і взагалі весь процес читання, обирання та місця «споживання» книг.  Юстина Соболевська дуже влучно ділить читачів на дві когорти: «Серед читачів є коханці – галантні і пристрасні. Галантні найбільше обурюються, бачачи загнуті кутики і – не дай Боже! – нотатки на берегах. Натомість пристрасні вміють робити з книжками заборонені речі: читати у ванній або в сауні й навіть виривати сторінки. Різниця між ними полягає не лише у характері любові, а й у ставленні до книжок узагалі».

Я от галантний читач, а Ти?!

не обираю книги за назвою

Частіше за палітуркою і взагалі за візуалізацією. Для мене важливо, щоб книга мала приємний зовнішній вигляд, цупкі сторінки, доступний шрифт та яскраву обкладинку. Та часом є назви, які не можуть не привабити з першого погляду. І чим більше книг, тим дужче автори прагнуть вирізнитися з-поміж інших незвичними назвами. У Світі існує премія – Diagram, яка щороку роздає нагороди авторам із найдивнішими назвами. Ось, наприклад, у 1994 році премію отримала книга з навою «Знамениті моменти із життя бетону», а у 2012 році книга Реджинальда Бейкелі – «Як захистити свій курятник від гоблінів». Впевнена, що ця премія існує just for fun, та навіть із найдивнішими назвами ці книги стають бестселерами, приваблюючи читачів із книжкових полиць.

не користуюсь читалками

Два роки тому я тільки так споживала історії. Із Kindle. І знову ж таки – це питання особистісного характеру. І тут змагається функціональність і доступність, фінансова сторона і естетика. Та, як би не було, з-поміж усіх названих переваг, у електронної бібліотеки є значний плюс – з неї не потрібно стирати пил.

На цей читацький фетишизм мене наштовхнула книга польської літераторки Юстини Соболевської – «Книжка про читання». Гадаю, справедливо і влучно буде сказати, що книги – найбільш революційний винахід людства. Та тільки є одна особливість: на відміну від лептопів чи  планшетів у додаток не входить інструкція з використання.