IMG_85952_2 (2)

Тарас Прохасько: “Я дуже люблю бути письменником, але страшенно не люблю писати”

У дитинстві хотів бути козаком
Остання прочитана книга: «Схід» Анджея Стасюка
Остання переглянута кінострічка: «Папуша»
Улюблена кухня: люблю ту кухню, де я є. У мене ще є такий прикол, де б я не був намагаюся курити місцеві сигарети і пити місцеві напої.
Країна, в якій хотіли б жити: для мене важлива стихія мови. Тому, я б хотів жити в україномовній країні.

Ваше справжнє прізвище – Прохачка, що чеською означає прогулянка, але внаслідок необізнаності чи неуважності радянських нотаріусів та діловодів, воно видозмінилося на Прохасько. Звідки бере початок Ваше чеське коріння?

Далеко шукати не треба. Дідусь був чехом. Був навіть не чистокровним чехом, а чехом-куралом, він походить із землі, яка називається Тешенська Сілезія. Це місто, яке роздвоєне рікою Ольгою. Поляки його називають «Тєшин», а чехи – «Тешин». Недалеко від того Тешина є таке містечко – Яблонків. Це змішана територія, подібна до Галичини, бо вона завжди була проблематичною чесько-польською і дуже багато чесько-польських конфліктів, навіть у ХХ ст. починалися чи були пов’язані із тим Тешином. І мій прадід був у тому Яблонкові – Франц Прохаско, головним пожежником, фойєр-майстер.

На даному етапі відчуваєте ментальну приналежність до цієї країни, землі?

Ні, не відчуваю. Я повністю був відрізаний від цієї культурної лінії. Мій дідо, Роберт, загинув у вересні 1939 року, коли почалася Друга світова війна, за кілька місяців до того, як народився мій тато. А всі решта, окрім нього, були українцями і відповідно, як його не стало, ніяких більше чеських впливів, культурних чи мовних, не було. Тобто, воно є, але десь на рівні генетичному. Часом, коли мені щось не подобається в Україні, то я дозволяю казати собі: «От нам, чехам, таке не властиве». (Сміється)

Ви почали писати у віці 12 років. Звідки з’явився потяг до писання?

Ні, у 12 років я зрозумів, що хочу бути письменником. А далі був дуже гарний час, коли я ним не був, тобто десь від 12 до 20, і не писав. Моє бажання стати письменником було абсолютно глибоким переконанням, але воно не було пов’язане з тим, щоб одразу братися і писати. Я дуже люблю бути письменником, але страшенно не люблю писати. Ось такий є парадокс.

Власне, я не люблю писати, я люблю дивитися, спостерігати, запам’ятовувати, обмірковувати, згадувати і потім розповідати. І якби існувала така професія, коли можна було б це все робити і ще й не писати, то вона була б якраз для мене.

Прохасько2

Тим не менше, Ви поступили на ботаніка у Львівський Університет імені Франка…

Я поступав на зоолога, чесно кажучи. Але це така цікавинка, бо я і хотів бути зоологом. Насправді все це дуже пов’язано: я хотів бути письменником, але не міг уявити себе радянським письменником чи журналістом, тому я вирішив бути письменником, який пише про звірів. І ця любов до біології була такою щирою, як до літератури. І я собі подумав, що на синтезі часто виходить щось файне. От буду я письменником, який пише про життя тварин. Але якраз не наукове, бо одразу знав, що не зможу бути науковцем через свою невротичність. Тому, знаючи все про тварин, писатиму книги про звірів.

І от коли я вступив до університету, то вже не було місця в групі зоологів. Мене зарахували до ботаніків, кажучи, що з часом можна буде перевестися. А згодом мені сподобалася ботаніка, бо вона була чимось подібним до теології, філософії. А це, на мою думку, дуже базово і понятійно.

В майбутньому це відобразилося на Ваших текстах?

Так, дуже. Відобразилося у тому сенсі, що я підходжу до життя, як до екологічної системи, а інше – це те що я не розрізняю поверхів життя. Тобто для мене життя рослини і людини є рівновеликим. Я ціную життя, яке Богом дане і мені часто хочеться розповісти про те, що довкола нас є дуже багато форм життя, яких ми не зауважуємо, не цінуємо і не визнаємо, як рівноправних.

Але перед цим Ви сказали, що хотіли писати про життя звірів…

… ну то так я хотів, але після того я запізнався з ботанікою,  подумав, що мати таку, як я то назвав, філософсько-теологічну освіту, як базу, є дуже непогано. А ще я зрозумів, що коли пишеш, то, насправді, не треба нічого мати.

У 90-х роках у Франківську під протекторатом Юрка Іздрика почали видавати часопис «Четвер»…

… так, це він його вигадав…

І саме у цьому часописі вперше почали публікуватися Ваші тексти. Це можна вважати точкою відліку Вашої літературної творчості?

Так, звичайно. Якби не «Четвер» я не знаю чи була б література у моєму житті. Як я вже казав, я не уявляв собі шляху офіційного чи визнаного літератора. І тоді, у радянські часи, коли раптом з’явився підпільний чи андеграундний часопис «Четвер», я зрозумів, що існує можливість. Я прийшов до Юрка Іздрика і сказав, що хотів би щось таке робити. Якби не було б цієї можливості, я б, певно, ніколи не подався у літератори.

Прохасько1

У центрі нашої розмови поставимо книгу, яку зовсім нещодавно Ви презентували на Форумі Видавців разом із Мар’яною Прохасько – «Куди зникло море». Це уже друга дитяча книга. Написання дитячої книги якимось чином відрізняється від процесу написання колумністики чи інших Ваших текстів?

Ні. Знаєте, коли я писав колонки до різних видань, я також писав їх по-різному. Коли починаєш працювати з якимось виданням, при тому це не є внутрішня цензура чи хамельйонство, це адаптація, гнучкість. Та й зрештою – це реакція на певний запит. Кожного разу, коли починав писати для якогось іншого видання, я за якихось кілька спроб розумів, як писати найбільш відповідно для цієї аудиторії. Коли вже щось пишеш, то пишеш для читача. Так само з цією дитячою літературою. Я розумію, що це пишеться для дітей. І на якісь мінімальні речі потрібно зважати, але сам потік творчості нічим не відрізняється.

Про що ця історія?

Ця історія про кротячу родину. Це проба детективу. Про життя великої сім’ї кротів у якомусь певному затишному місці.

В одному інтерв’ю Ви сказали, що «Куди зникло море» складно назвати казкою, окреслюючи цю книгу алегоричною повістю. Чому?

Літературний підхід у цьому тексті є таким, як до повісті, а не як до казки. Не знаю, чи я добре відповідаю, чи це може бути зрозумілим, але зрештою мають бути якісь речі, які залишаються незрозумілими.

А чому кроти?

Бо кроти. (Сміється) Просто кроти запали у душу.

Чи є якісь герої у цій алегоричній повісті, які дуже близькі до Вас?

Звичайно. Не можна нічого написати неавтобіографічного. У цьому випадку, це не роздвоєння, а розтринадцяття особи. (Сміється)

Прохасько3

Мені було цікаво, чому героїня, котру так люблять всі кротенята – співачка Соня, виступає злодійкою і краде це «море»?

З двох причин. Тому, що вона хотіла бути щасливою, і часто це може бути виражено у такий спосіб, який не відповідає уявленню про Тебе. А друга, що приймати іншого – це велике мистецтво. І бажано приймати і себе, й іншого таким, якими ви є і не закривати очі, не витісняти якогось образу, речей, які можуть вважатися вадами чи чимось недобрим.

Гадаєте, всі ці алегорії, які Ви сплели у цій книзі, зрозумілі дітям?

Я знаю, що є багато дітей, які це зрозуміли. Звісно, вони не можуть оперувати такими словами, як «приймати когось таким, яким він є», але все це крапля до краплі, яка згодом стає світоглядом.

То наступною краплею буде наступна книга?

Так.

Про що вона буде?

Вона буде про подорож і розуміння.

І Мар’яна Прохасько знову виступить ілюстратором цієї книги?

Так, вона є співавтором всіх цих речей. Бувають такі моменти, коли наголошують, що вона ілюстратор. Так, вона ілюстратор. Вона «придумниця» візуального Світу, але так само вона є автором цієї книги.

І на звершення, розкажіть, чи є принципи життя, якими Ви керуєтесь у житті або рамки, за які не виходите?

Так, є. Але я постійно про них забуваю. Це як стовбці, які забиті навколо моєї території  – між ними є вільний прохід, немає ніякого плоту. І вони спрацьовують для мене, як орієнтири, обмеження. Але, коли потрібно про це сказати, то я навіть не можу одразу згадати, які вони.

Тобто Ви гнучкі до поглядів і переконань людей?

Так, страшенно. Це одна з моїх вад – надмірна толерантність. Життєві стратегії і плани є страшенно умовною штукою, і вони людей швидше калічать. Цінність життя кожного є не в тому, що воно є вдале, невдале, раціональне, нераціональне, продумане, непродумане, а в тому, що життя є таким, яким воно є. Тому що життів є так багато, і було так багато, і ще надіюсь буде так багато, що, власне, цей набір того, що стається із людиною є вартіснішим від того, чи він є правильним чи ні.

Прохасько

Скажіть, що надихає у житті?

Цікавість. У мене був такий короткий період у житті, коли я захоплювався філософією. Це був корисний досвід такої гри. І в якийсь момент я зрозумів, що є таке поняття, як життєва сила. Я припинив займатися філософією, коли зрозумів, що є присутність життєвої сили і її відсутність. Чи цього віталізму.

А від чого це залежить?

От цього не можливо пояснити на людському рівні. Це вже якийсь Божий задум.

Чи можна її виховати у собі?

От мені здалося, що цього виховати якраз не можна і одним із найбільших моїх переляків чи шоків був момент розуміння, що коли вона є, то не потрібно ніяких життєвих пояснень, психотерапій, систем вдосконалень, релігійних шукань. Тоді все є віталізм, і життя пре. А коли вона вичерпується чи згасає , тоді жоден психоаналіз чи терапія не може її запалити. Але натхнення для мене , власне, є бажання життя.