IMG_0664

JK

02

Чілла Палош

фотограф

JK

Вперше я познайомилась з Юлею заочно. Ну, так як зараз модно – через соцмережі. Згодом після пропозиції працювати разом над сайтом, я познайомилась з Юлею і її блогом краще/ближче. Мені дуже подобалось те, що вона робить. Це було для мене модно, але водночас душевно, правдиво і цікаво. В кожному дописі щось неповторне.

Після першого інтерв’ю, з Оксаною Чиж, було велике піднесення. Ми обоє тішились як діти різдвяному подарунку. Вже тоді метою був якісний і цілісний продукт, який викличе не тільки позитивні емоції а й великий захват в людей. Ми вкладали душу, серце, любов – все все найкраще що маємо в кожне інтерв’ю і кожен допис. Я вкладала душу в фото, а Юля в тексти. Так блог поступово ставав нашим життям, тим чим ми дихаємо, пишаємось, тим, що ми любимо і тим що надихає інших.
 

Про дописи:

Незважаючи на те, що половину з тих людей в яких ми беремо інтерв’ю, я не знаю і не знала ніколи, в кожному є якась частинка мене. Історії кожного героя, це в якісь мірі і моя історія. Я знаходжу спільні риси, аналізую їх і надихаюсь ними. Ось наприклад, Тарас Прохасько сказав що він страшенно любить бути письменником, але не любить писати. Так і я. Страшенно люблю фотографувати, але не люблю обробляти фото:)

З-поміж усіх розмов виділити одну, улюблену – важко. І гіршим жодну не назвеш. Просто назву ті, що мені найбільше запам’яталися. Анна Заячківська - я була приємно вражена її внутрішньою красою і витонченістю. Женя Чичановський – вразив своїм чутливим голосом і почуттям гумору, Тарас Прохасько – своєю глибокою життєвою мудрістю, Оксана Чиж – послідовністю і легкістю, Юра Филюк – своєю стійкістю. Запам’яталося ще як лився дощ, коли ми брали інтерв’ю в Леони Вишневської, як Юля в сукенці прибирала попкорн в кінотеатрі за декілька хвилин до початку сеансу (робили кавер з Любомиром Левицьким), як ми не могли посадити за стіл невгамовного Юру Филюка. Багато. Спогадів набагато більше. А рядків мало.

01

Юлія Кушнір

автор

JK

Це вже давно не блог однієї особи. Це –  команда. І так насправді, щоразу, коли ми допрацьовуємо матеріал я озираюсь і розумію, які прекрасні люди працюють над ним. Ніколи б не могла подумати, що моє просте, а в деяких моментах наївне бажання створити якісний, персональний блог, могло у майбутньому об’єднати таких натхненних та професійних людей.

За чашкою кави, сніданком, обідом, в online і offline режимі, після джазового концерту і під час поїздки в інше місто, ми обговорюємо, ділимося, сперечаємось, не погоджуємось та все ж доходимо до консенсусу – і саме цей процес стає, як на мене, причиною не припиняти творити. Ми об’єдналися навколо ідеї і це, певно, найцінніше.

Про дописи:

Так вже склалося, що блог – це для мене робота. Часом складна, в деяких моментах рутинна, але дуже моя. Якось в instagram’i я поділилася думкою, що розмовляти я люблю більше, аніж розшифровувати інтерв’ю. Тому  як сказав Хемігуей: “Я просто сідаю перед друкарською машиною  і починаю стікати кров’ю”.

Ми записали 12 розмов. Це 12 різних за віком, соціальним статусом, географічним розташування, вірою, принципами та цінностями людей.  У них різні історії досягнення бажаного, але їх об’єднує дещо – вони всі, як один роблять те, що люблять. І у відповідях таких неподібних один на одного людей я доволі часто знаходила відповіді на власні запитання.

Дуже складно сказати, яка розмова краща, а яка гірша. Кожен допис – це наш персональний ріст. Є розмови дуже успішні, є менш, але я знаю, що у кожному інтерв’ю є  дуже багато нас. Ми намагалися творити серцем і це – безцінно.

Згадуючи ті дні, коли часом доводилося прокидатися непристойно рано, або домовляти про інтерв’ю у день його запису, я розумію, що все це було недарма. Бо я отримувала більше, аніж давала.

Одна із розмов, яка вплинула на мене, була із Софією Андрухович. Певно, чи не вперше я побачила, як людина на кожне запитання намагається знайти чесну відповідь перед собою. У житті важливо не обманювати, в першу чергу,  себе. І Софія так вміло застосовує це у житті!

Знайомство із Женею Чичановським розпочалося ще задовго до запису. Мій перший допис, Сан-Франківськ, ще на старенькому блокпості, був записаний під композицію його гурту – My way. І до сих пір, коли словам так складно відобразитися у документі word,  я вмикаю цю композицію. Пісня «Мій Франчик» зазвичай мене не підводить, як і все інше, що пов’язане із улюбленим містом. Пам’ятаю, як перед самим інтерв’ю я сказала: “Жень, просто будь собою”. І знаєте,  якби можна було описувати людей одним словом, то  Женю, я б окреслила словом  – щирість.