Ю1

Право писати

Якось я дійшла висновку, що писати – це вести інтимну розмову із собою, оголивши власні емоції і думки. А ще, що писання – це робота. Складна, щоденна, рутинна, але від того не менш приємна. І тут восени мені втрапила до рук книга, яка через десяток сторінок ущент спростувала усе те, чим я керувалася до цього – планом, чітко окресленим часом і місцем. Про книгу від всесвітньо відомого автора – Джулії Кемерон. Про книгу, яка зуміла мільйони людей повірити у себе.

Маршрут

Я одягла легку персикову сукню, закинула у сумку свій «звичний бойовий набір» і пішла в улюблений ресторанчик улюбленого міста на обід. Сонце ніжно торкалося щік, я звично задирала голову догори, закарбовуючи у пам’яті кожен вигин фасаду та поодинокі рідкісні статуї на них. Це були щасливі дні у Сані. Останні щасливі дні у Сані. У ресторанчику я сіла за улюблений столик біля вікна і зауважила краєм око його – об’єкта мого тексту.

«Він сидів позаду мене. Я не пам’ятаю достеменно його обличчя, бо у часовому еквівалентні мені не довелося його довго вивчати, але воно було світлим і квадратоподібним.  Думаю, він програміст, бо його обличчя ховалося за екран лептопу і розумно фокусувалось на ньому, а можливо, і молодий письменник, але його очі були занадто проникливі. Я звично замовила картопляний суп-пюре із паростками, фокачо та чорний чай, і тільки обернулася, щоб витягнути із сумки записник, книгу, візитницю, не розумію навіщо, і ручку, як почула: «Смачного!» Письменник-програміст усміхнувся. Дуже щиро із цікавістю та бажанням глянув на мене. На що я чемно з легкою усмішкою відповіла, що ще не споживаю їжу і різко обернулася. І за цю коротку мить у мене склався образ квадратоподібного, із зацікавленими очима, добросердною усмішкою письменника-програміста.
Тепер мені залишилося вийти непоміченою і не споглядати з-під лоба на нього, щоб не зіпсувати власні ілюзії щодо людських образів. Нехай живуть у моїй пам’яті такими вигаданими, дуже моїми і світлими».

Цей текст неідеальний, але у ньому дуже багато свободи. Свободи, про яку пише Джулія: не редагувати після кожного абзацу, не викреслювати, переписувати і знову повертатися на початок, не думати, обдумувати і продумувати, а дати волю словам, довірити їм власну географію емоцій. І повірити – «те, про що нам хочеться написати, само хоче бути написаним».

Порада:

Одягніть сукню (пробачте чоловіки!), підіть в улюблену кав’ярню і п’ятнадцять хвилин описуйте людей, які Вас оточують. Не редагуйте, переписуйте чи виправляйте, а просто пишіть. Я впевнена, кожне  Ваше слово знайде свій текст.

Ю3

Вранішні сторінки

Пишіть для себе. Найбільше фіаско у житті – це витрачати свій час на те, щоб догодити всім. У якийсь момент я уявила, як Хемінгуей чи Бредбері, пишучи свої тексти, думали про реакцію суспільства. Можливо, ми б ніколи не побачили таких геніальних у своїй суті книг як «Старий і море» чи «451 градус за Фаренгейтом». Ваші тексти тим і особливі – у них є дуже багато Вас. Неідеальних, надмірно емоційних чи наївних, але Вас. Щирих.

Порада:

Джулія називає цей метод «вранішні сторінки». Їх потрібно писати зранку від руки протягом 90 днів. Цей метод допоможе підкрастися до Вашого розуму зненацька, поки він ще спить, роззброївши власну внутрішню цензуру. І пам’ятайте, «вранішні сторінки» неможливо написати неправильно.

Ю2

Право писати

Саме таку назву має останній розділ книги. Джулія переконана, кожен із нас має свій письменницький голос, який немає право не прозвучати. Бо чи можна вигадати кращі сюжети, аніж життєві ситуації, які відбувається з нами?! Бо чи можна описати те, що не побачив, відчув і врешті-решт не прожив?! Право писати має кожен, але чи стане це справою Вашою життя вирішувати часу і, звісно ж, Вам.

Порада:

Пишіть.

* * *

Фото – Іра Мутка