1111

Мовчки

Я мовчки сідаю у таксі. Таксист мириться із моїм мовчанням і відповідає ним же. Йому не потрібно слів. Він знає пункт призначення.

Ти дивишся мені вслід. В погляді теплота, а на вустах ще довгі монологи про відворотність моменту. Я кладу руку на вікно автомобіля. Долоня на Твоєму лиці. В цей момент таксист рушає. А Ти зникаєш. Поміж старих польських кам’яниць. Я не плачу. Я мовчу.

Прощання – це коли буря всередині, а ззовні вимушений спокій. Це останні легкі дотики кінчиків пальців правої руки. Поцілунки в голову та руку. Це дотики, які запам’ятає майбутнє.

Прощання – це брак слів. Це про стискання в грудях. Пришвидшений подих і стукіт двох сердець, між якими немає пробілу, аби вдихнути.
Але прощання – це й довгі розмови. Сумніви, переконання, надії, злість.

Прощання може набути форм погодження, або ж пекучого ляпаса від однієї із сторін.

Прощання – це про ранки. Бо ранки – це про початок нового.

Я їду. За лобовим склом пропливає місто. Двірники, люди, котрі поспішають на роботу, занедбані і не дуже кам’яниці, і сонце, яке пробивається через скло. Цілує щоки, очі. Я не жмурюсь. Усе це не має значення. Ми попрощалися.

Прощання – це спогади, які табунами накочуються. Емоційно не знаєш, чи розплакатися, чи цілком наївно втопитися у них.

Але прощання – це і про порожнечу.
І ці дві емоції живуть в Тобі – усе і ніщо.

Ми під’їжджаємо. Я мовчки простягую гроші. Водій мовчки бере. І я безслівно зникаю. Водій пробачив мені мою невихованість. Вкотре промовчавши у відповідь.

Не наговорити зайвого – це важлива риса достойного прощання.

Я відкриваю двері. Консьєрж дивиться на мене і промовляє: «Доброго ранку!»
Застигла мить розчиняється. Я вдихаю на повні груди. І відповідаю.: «Доброго!»

Фото – Чілла Палош